Сівба озимини у третю декаду жовтня зазвичай сприймається як відчайдушна спроба застрибнути в останній вагон потяга. Але пізній посів – це не лише очевидні ризики, а й цілком відчутні (за певних обставин) переваги. Тому, на відміну від звичайного порядку оцінки ситуації в анекдотах («є дві новини – погана і хороша»), спочатку розглянемо переваги сівби озимини в пізні або ультрапізні терміни.
Перша перевага – пізні посіви практично не треба захищати від шкідників. При зниженні середньодобової температури повітря до 10-12°С вже можна не боятися злакових мух, попелиці, цикадок. З другої половини жовтня стає занадто холодно для гусениць озимої совки та совки гамми. Тому пізній посів дає змогу заощадити на інсектицидах для обробітку насіння та вегетуючих посівів. І, крім того, виключає ушкодження рослин вірусними захворюваннями (ВЖКЯ чи мозаїки): відсутні переносники – відсутнє зараження.
Друга перевага – можливість проведення «зачистки» поля гербіцидом суцільної дії для знищення «проблемних» бур’янів. Наприклад, злакових бур’янів, сходи яких зазвичай з’являються трохи пізніше, ніж сходи озимини оптимальних термінів сівби. «Відкладений» посів дозволяє знищити сходи метлюга, вівсюга, егілопсу за 1-2 тижні до появи сходів культури. У Великобританії, наприклад, комбінацію гербіцидного обробітку та відкладеноі до 1 декади листопада сівби вважають ефективним методом боротьби з лисохвістом мишохвостиковим.
Третя перевага – економне використання обмежених запасів води у ґрунті. Восени пізні сходи використовують набагато менше води, ніж ранні, які встигли добре розкущитися. Тому за відсутності достатніх запасів вологи у верхньому шарі ґрунту та опадів у вересні-жовтні пізні сходи менше страждають восени від посухи, ніж ранні. Цю особливість пізніх сходів використовують у деяких регіонах Китаю, де зазвичай недостатньо вологи для нормальної осінньої вегетації озимини.
Четверта перевага – мінімальне використання мінеральних добрив восени. Пізні сходи помірно використовують мінеральний азот ґрунту та добрив, тому вся програма забезпечення азотного мінерального живлення переноситься на наступний рік: до та після відновлення весняної вегетації. За дефіциту мінеральних добрив восени це є вагомою перевагою. Посів у холодний сухий ґрунт перешкоджає ураженню насіння та сходів грибними хворобами (передусім, різними пліснявами): патогени проявляють активність у теплому та вологому ґрунті, в сухому та холодному вони «стають на паузу». Це дає можливість використовувати для обробки насіння «бюджетні» протруйники з досить вузьким спектром захисної дії.
На цьому переваги сівби в пізні терміни закінчуються.
І починаються ризики:
- Незадовільна підготовка до зими: сходи у фазі 3-5 листків не встигають накопичити достатньої кількості вуглеводів. Їх морозостійкість є гіршою , ніж у тих рослин, які добре розкущилися. Але з цього сумного правила є оптимістичний виняток: проросле насіння та сходи у фазі «шила» переносять морози навіть краще, ніж рослини, що добре розкущилися. Ця особливість використовувалася з середини минулого століття при вирощуванні пшениці в Сибіру: рослини у фазі «шила» переносили люті морози, а посіви, що розкущилися, – ні. Тому, якщо сіяти пізно, то треба сіяти дуже пізно: не раніше 3 декади жовтня.
- Відсутність кущіння. Весняне кущіння рослин пізніх строків сівби залежить від особливостей ранньої весни. Якщо вегетація відновлюється рано, рослини добре забезпечені вологою та вчасно отримали «стимулююче» азотне підживлення, весняне кущіння може компенсувати відсутність кущіння восени. Але для того, щоб зменшити ризик, доцільно використовувати норму висіву за розрахунком «одна насіння – одна рослина – одне стебло». Тобто щонайменш 4,0-4,5 млн насінин/га.
- Нетривалий період яровизації. Це було проблемою для сортів селекції 1910-1950-х років, але сучасні сорти пшениці встигають завершити яровизацію навіть якщо сівбу проводять наприкінці лютого – початку березня.
- Зменшення врожайності. Урожайність пізніх посівів іноді «не дотягує» до врожайності посівів оптимальних термінів. Але «іноді» – це не «завжди»: шанси приблизно 50/50. До того ж сільське господарство взагалі не є бізнесом з гарантованим прибутком.
Сходи озимих частково гинуть приблизно раз на три роки. Так, починаючи з 1947 року по 2003 рік, сходи були зріджені або пошкоджені у 35 з 56 років, у т.ч.: до 10% – 5 років, до 20% – 15 років, до 30% – 8 років, до 40% – 3 роки, понад 40% – 4 роки. У 1956 році загинуло 47,3%, в 1960 – 45,8%, в 1976 – 41,6%, в 2003 – 85%. У 1975 та 1982 на 70% засіяних полей у степових областях України взагалі не вдалось отримати сходи. У 1999, 2005 та 2015 роках склалася подібна ситуація в дещо менших масштабах.
Тому розумний ризик – обов’язкова частина успішної стратегії під час вирощування озимих. Зменшити ймовірність «ускладнень» при сівбі озимих в екстремально пізні терміни можна, якщо:
1) Сіяти не просто пізно, а дуже пізно. Озимій пшениці/ячменю краще завершити вегетацію у фазі «шила», аніж у початковій стадії кущіння.
2) Сіяти повною нормою насіння: 4,5-5,5 млн насінин/га. Це компенсує можливу відсутність кущіння навесні.
3) Використовувати фунгіцидні протруйники з мінімальним ретардантним ефектом.
4) Наприкінці зими оперативно «годувати» слабкі посіви азотними добривами. Для стимуляції росту та кущення доцільно використовувати комбінацію амонійної та нітратної форм азоту (аміачну селітру або КАС).
Тому не потрібно рахувати можливі збитки та втрати заздалегідь –досить згадати осінь 2015 року. Пам’ятаєте? Сходи, які з’явилися на початку грудня, не лише успішно перезимували, а й сформували як мінімум «середньостатистичний» урожай. Те, що осінь 2021 року є не такою теплою та вологою, як осінь двох минулих років (2019 та 2020), це факт. Але озимину потрібно сіяти кожного року, і краще її посіяти пізно, аніж не посіяти взагалі.
Олександр Гончаров
